top of page
Новоандріївка в XIX столітті
  Село Новоандріївка,  звичайне українське село, розташоване на багатих чорноземах, що за своєю родючістю є серед найкращих в усьому світі. І якщо природа видалася лагідною, поступливою і щедрою, то цього не скажеш про історію.
  У 14-15 століттях малозаселені  простори Кіровоградщини та території на яких в наш час розташоване село Новоандріївка межували з землями, захопленими литовськими та польськими феодалами з одного боку та турецькими і татарськими з іншого. По цих землях розливалася спустошлива хвиля іноземних поневолювачів. Це приводило до того, що по-перше, землі  і надалі продовжували залишатися вкрай малозаселеними (це дало змогу називати їх “Диким полем”), а по-друге саме через малонаселеність, сюди не досягала польська та інші адміністрації. Завдяки цьому землі ставали частиною території на яких зародилось козацтво.  
На підконтрольних землях козаки засновували зимівники. Так на землях сучасного Новгородківського району було засновано зимівники на місці сіл Верблюжки та Новгородки. Землі, що прилягали до цих зимівників, входили в зону їх господарчих інтересів. На родючих ґрунтах, в чистих річках, незайманих степах і луках козаки бралися за плуга, полювали звіра, ловили рибу, випасали худобу, ремісникували.
  У 1754 році на річці Інгул будується фортеця “Святої Єлизавети”, а навколишні землі роздаються дворянству.
  По мірі розвитку феодальних відносин в Російській Імперії посилювалася міграція населення з центральних густонаселених районів на окраїни, на малозаселені місця. Серед переселенців були особисто вільні, але малоземельні селяни і козаки; певну частину складали багаті і заможні селяни. Одною з форм заселення земель були дачі.*  До цих пір одна із балок біля села називається Дачихатка. І, нарешті, неосяжні землі приваблювали поміщиків, які переїздили сюди самі і насильно переселяли в свої нові володіння кріпосних селян.
 Так у 1856 році поміщицею Левицькою було переселено частину селян з села Оситняжки і на правій стороні балки Гайдамацької, що впадає в річку Лозоватка, виникло село Миколаївка. Інше село, засноване поміщицею, отримало назву від балки Бережинка, на лівому березі якої воно розташувалося. За десятиліття до цього вже було переселено 18 дворів селян з Єлисаветградського повіту.  Господарем переселених селян та нового села Лозоватка у верхів’ї балки Бережинка був поміщик Хвостов.
  Трохи згодом за селами Миколаївка, Бережинка і Лозоватка і закріпилася спільна назва - Бережинка, різниця була лише за прізвищами поміщиків. 
   Нижче за течією Лозоватки виникають і інші поселення. Так, за даними "Списку населених місць Херсонської губернії…» на 1859 рік вже 5 населених пунктів краю входили до Покровської волості Олександрійського повіту: 
  • село Лозоватка (Бережинка, Хвостовка, Хвойнова) – 18 дворів (59 ч., 56 ж.);
  • село Миколаївка (Левицької) – 18 дворів, (72 ч., 73 ж.);
  • село Бережинка (Левицької) – винокуренний завод;
  • хутір Венедиктовка (Авдотіївка) – 15 дворів, (62 ч., 58 ж.);
  • село Миколаївка (Бужинских) – 8 дворів, (27 ч., 25 ж.)
    В статистичних даних Російської імперії зазначалося, що це край багатий на чорноземи, граніт, каолін і т.д. «Скрізь оголення граніту, між балками Кам’янкою-Лозоваткою він показується і на степу у вигляді не високих скель, що видалися із землі; на хуторі Венедиктовка камінь знайшли на глибині 16 арш., пройшовши 1 арш. чорнозему, 10 арш. глини і 4 арш. піску. У Лозоватці (Хвостова) зустрічаються поклади каоліну, але не чистаго, а завжди з крупинками кварцу… Підгрунтова вода знаходиться досить глибоко (8-12 саж.). Водоносний пласт знаходиться під піском і навіть на камені. Глибина чорнозему лежачого скрізь на глині, різна, починаючи від 3-4 верш. до 1 аршина; місцями зустрічаються чорноземні оазиси».
  Новим кроком до освоєння і заселення земель була реформа 1861 року про відміну кріпосного права та подальші реформи 60-70-х років 19 століття.
 В результаті проведених реформ, не дивлячись на їх половинчатість і незавершеність, більшість кріпосного населення, припинила обов’язкові відносини з поміщиками  перейшла на положення селян - власників. А це в свою чергу дало змогу їм вільно пересуватися, купувати та обживати нові землі. Виникають поселення на берегах річки Лозоватка, що впадає в Кам’янку. Лозоватка простяглася більш як на 12 кілометрів. Річку живлять струмки Кам’яний, Лозоватський, Криничеватий та інш.
  Сюди переїздять переселенці з сіл Бережинка, Нова Прага, Спасове, Петрокорбівка.
Перші згадки про поселення сучасної Новоандріївки відносяться до 1883 року. Така дата була вирізьблена на сволоці однієї з найстаріших хат села. Спершу село називалося Немолюча балка за відсутністю в ньому церковного приходу. Поступово воно зайняло територію по обидва береги річки Лозоватка та схилах балок, що прилягають. Збільшилась і чисельність населення села.  За переписом 1897 року в селі проживало 1386 чоловік.
   В 1887 році в селі було збудовано церкву “Святого Андрія Первозванного”. Від назви церкви  і на честь Святого в Андріїв день (13 грудня 1903 р.) село було перейменоване в Новоандріївку.
   Зрушення в соціально-економічній сфері країни в кінці 19 століття привели до зміни в побуті народу. Вони позначилися не лише на знаряддях праці та одязі, а і в плануванні сіл та будівництві житла. Основним типом житла була хата. На 1897 р. В селі налічувалося 259 хат.
​   Хата мала, як правило, традиційне планування: це трьохкамерне житло (хата+сіни+комора). В деяких сім’ях під впливом міської архітектури, стали відгороджувати кухню (боковку, хатину). В більш заможних селян до основного житла було добудовано ще одну кімнату.  Цей варіант одержав назву хата на дві половини, або дві хати через сіни. Внутрішнє і зовнішнє планування було традиційне для степової України. Це білена зовні і в середині будівля під солом’яним чи очеретяним дахом, і як правило, не менше трьох вікон. У чільній стіні – двоє: проти печі- передпічне, а проти столу – покутнє; третє – у причілковій стіні – застільне.
  Другий тип житла - землянка. Це приземиста, дерев’яна камера врита в землю і покрита глиною. Таке приміщення мало одне-два вікна. В кутку землянки була плита, замість традиційної української печі.
Майже біля кожної оселі були господарчі приміщення (сараї, клуні, комори) та прилеглий до них господарчий майданчик.
   Основою економіки села було землеробство. Капіталістичний розвиток країни втягував в орбіту свого розвитку село. Збільшувався відсоток товарного зерна, збільшувалися і посіви таких культур, як озима і яра пшениця, ячмінь. В той же час посівні площі під жито значно скоротилися.
Розширення виробництва зерна потребувало нової техніки, застосування мінеральних і органічних добрив, зміни знаряддя праці. Традиційний український плуг удосконалювався. Його конструкція полегшувалася, дерев’яні частини замінялися металевими, чим покращувалась продуктивність плуга.
  Тягловою силою в селянських господарствах були воли і коні. З розширенням посівів зернових, скорочення випасів і інтенсивністю сільськогосподарських робіт коні поступово починають витісняти волів, що також сприяло продуктивність праці. Так, в селі Новоандріївка на сільськогосподарських роботах використовувалося 136 волів і 340 коней.
  Серед знарядь для збору і обмолоту врожаю в сільському господарстві все більше росповсюдження отримує коса, яка поступово витісняє серп. Для молтьби використовувалися кам’яний коток, ціп, лопата-віялка.
В розвитку капіталістичного землеробства значну роль відігравала підприємницька оренда багаті і заможні селяни зосередили в своїх руках до 40 % орендного фонду земель. Так при наявності 2307 десятин землі, що знаходилася в селі 683,5 десятин було віддано в оренду. Здача землі в оренду супроводжувалася ростом цін на землю. В 1898-1900 роках оренда однієї десятини орної землі становила 8 крб. 57 коп. Особливо високою була ціна на землю, яку здавали в оренду дрібними ділянками (1-2 дес.) і на невеликий строк.
  Оренда і продаж землі прискорювали процес розшарування селянства. Найбагатшими жителями села Новоандріївка були три брати Марущукові (Марущуков Філіп Микитич, Марущуков Андрій Микитич і Марущуков Пантелеймон Микитич, 90 десятин) та німецький колоніст Бехлер.
Заможні селяни у своїй власності крім землі, худоби і реманенту мали також вітряні млини (вітряки).
   Вітряк – дуже простий і економічний механізм. Вітряки мали чотири, шість або й вісім крил, які від вітру обертали жорна. Вітряки стояли на пагорбах, на околицях села або в полі. Як згадують старші люди,- в селі в той час налічувалося 7 вітряків. Мололи не тільки собі, а й худобі. Розрізняли борошно петльоване, простого помолу і дерть. Заробіток мірошника визначався „мірчуком” (10% зерна, призначеного для помолу).
   Вітряки були місцем, де збиралася сільська громада для обговорення різних питань, нерідко подалі від ока сільської влади. Біля вітряків збиралася й молодь, водила веснянки, влаштовувала різні забави. Біля них подорожні відпочивали, по них відмірювали дорогу.
В селі Бережинка працювала винокурня, як кустарний цех по вигону горілки. Винокурня розміщувалася в маєтку поміщиці Левицької біля річки Лозоватка. Спочатку була збудована з дерева, пізніше - з каменю. Окрім основних будівель були і додаткові - солодівня з сушаркою, коморою і навіть баня.
   14 грудня 1903 р. (в день пророка Наума) за кошти земства була побудована і відкрита школа з трирічним курсом навчання. Діти були розділені на три відділення одночасно займалися в одній класній кімнаті з єдиним учителем. 
bottom of page